"Наше життя - театр. А люди в ньому - актори".

( В. Шекспір)

   Інколи дійсно складається враження, що все наше життя- всього лише вистава. Така собі імпровізація.  В кожного - своя роль. Цікаво тільки , як же ці ролі розприділялися? Чому одні актори  грають головних персонажів, а інші - другорядних?  Хто режисер всього дійства?  І чи можна вибрати собі роль?
   Коли я була маленька, завжди ставила собі питання : " Чому Я - це Я? Чому Я - це не сусід, не  подружка, не сестра , не мама...?"  Дійсно, чому моя роль у цій виставі саме така? Мабуть на це питання відповідь не так легко знайти. Якщо згадати, що я - християнка, то тоді все має бути зрозуміло. Але... 
   Мені , власне кажучи, зовсім не про сенс буття хотілось написати. А  про самих акторів. Про те, що інколи ми починаємо грати не свого персонажа. Ми змінюємо його. Правильно, самовдосконалення - це дуже добре. Потрібно працювати над собою. Намагатися  досягнути якоїсь мети, і все таке.  Тільки, як на мене, тут має бути наша ініціатива. МИ дійсно повинні  хотіти  цих змін.  Згодна, треба прислуховуватися до порад наших ближніх. Але чи потрібно намагатися комусь сподобатися, наслідувати когось більш успішного і популярного?
   Кожна людина - унікум. Всі ми зі своїм характером, і зі своїми "мухами". Інколи, люди настільки різні,  що їм небезпечно спілкуватися між собою.( Знаю з власного досвіду). Тому, зрозуміло, що не можна сподобатися одразу всім. Хоча ні,  можна бути лицеміром. Ну таким: "і вашим, і нашим". Але,  як на мене , це не вихід.  Можна, звичайно, грати окремого  персонажа для одних, який відповідатиме їх вимогам, і окремого для інших . Але кого грати у виставі для тих і других?..
   Чи  не простіше бути собою? Тим, ким ти є насправді, нехай не ідеальним, нехай з мінусами, без гриму і без прикрас. Я не думаю, що тоді всі тебе любитимуть.  І нехай. Але   принаймні не потрібно буде щоразу задумуватися над текстом, який говориш, і  постійно спостерігати за реакцією ближніх. Щоб часом ніхто про тебе нічого поганого не подумав. Мені здається, що цілком нормально, що комусь ти будеш не подобатися. І нічого катастрофічного в цьому немає. Я ставлюся до цього трошки по-філософськи. Ні , мені не начхати на те що думають про мене оточуючі, але, чесно кажучи,  не дуже й то я  вже цим переймаюся.=)
"От такі то пироги... "

Село - не люди.

 

                                                                               Село - не люди. Розглядати село як скупчення                                                                                      людей- величезна помилка. Село - це традиції,                                                                                     це  скарбниця нації, це продовження природного                                                                                способу життя на противагу звихнутій урбанізації.                                                                                (із книги "Село - не люди", автор: Люко Дашвар)

 Які асоціації виникають у вас коли десь лунає слово "село" ? Бабуся у хустині, лан пшениці, стадо корів, старі глиняні хатки? А чи  може, коли дізнаєтесь  про те, що ваш співрозмовник - сільський житель,  на обличчі появляється  саркастична усмішка? Адже бути селянином -  не модно. Українські села вимирають одне за одним. Молодь масово виїжджає в міста, де їх чекають більші перспективи. А у селах залишаються старенькі люди. Як на мене, звучить сумно.
   Я виросла в невеличкому селі Острів, що поблизу Тернополя. І я зовсім цього не соромлюся. Це так круто, жити у гармонії з природою. Прокидатися, і бачити схід сонця, а не бетонні стіни. Дихати на повні груди чистим  повітрям. Коли вночі чуєш  цвірінькання коників-стрибунців, а не  шум автомобілів. Коли "хрущі над вишнями гудуть" весною...  Все як у повістях українських письменників. Мені дуже цього не вистачає тут,  в Києві. Тут навіть не помічаєш ,як змінюються пори року.  Мені подобається працювати у полі. Не уявляю свого літа без сапання,  збирання сіна... А яка романтика - пасти корови!!! Словом цього не описати.  У  кожному селі - свої традиції. Та навіть мова - своя. Я знаю, що говорю далеко не літературною українською мовою, в нас є свій діалект. Але ж хіба це погано?
   Тут питання виникає, чого я тоді поїхала з домівки рідної ? Чого не залишилася "коровам хвости крутити"? ( чула неодноразово такий вислів від знайомих   "з міста") Мені чомусь нагадує сюжет з російської комедії  "Доярка з Хацапетівки" .  Ну точно не того, щоб втекти від корів і "підкорити столицю"! Просто хочу вчитися. Але мені зовсім не бажається  стати  "міською баришнею". Навіщо намагатися стати тим, ким ти не є? Я з села. І як на мене, це не звучить принизливо.   І мені хочеться  жити  там , де я виросла, мати власне господарство і шматок землі.
   Можливо, це я зараз так думаю , підросту, і все.... романтику вітром здує. Буду думати про самореалізацію,  матеріальне становище. Ну і нехай... Поживемо - побачимо. А зараз я хочу додому, в своє рідне село Острів!