"Bідважна" (2012)

Ніколи тут я не писала своїх відгуків щодо фільмів, книг та музики.  От зараз спробую. 

    Вчора вирішили подивитися  мультфільм. Мабуть ,  тому хто  слідкує за кіноновинками зовсім не важко догадатися який. Не знаю як хто, але я чекала на цей мультик. Творіння Діснея та Pixar, які мені доводилося дивитися, не розчаровували. І мультфільм   " Відважна" не став винятком.
     Історія про рудоволосу принцесу Меріду, яка відмінно стріляє з лука і не має притаманних дівчатам її статусу чудових манер. Христина після перегляду мультика поставила йому оцінку "так собі" , оскільки у ньому було мало романтики.  Так, кохання всього життя Меріда не знайшла,  і їй самій прийшлося  боротися за свою руку, щоб мати свободу.  Але мене  відсутність прекрасного принца  не засмутила. А, до речі, принців там було три, щоправда не зовсім прекрасних. Основна ідея цього фільму полягає у тому, що нашу долю можна  змінити не лише звернувшись  до чаклунки, як це зробила Меріда. Просто треба вміти слухати  і чути один одного . Та все стається на краще. І щасливим кінцем стало те , що весілля не буде. 

    Як на мене , цей мультфільм цікаво дивитися як дітям,  так і дорослим. Багато моментів, які змусили  щиро сміятися. Та й український дубляж хороший. Мене порвало, коли один з героїв заговорив лемківським діалектом. Мультик - класний. Думаю,  варто подивитися.

«Одиноко одинокий одиночка» ("Льодовиковий період -3")

     Мабуть,  бути самотнім в якійсь мірі боїться кожен. Та чи  все так погано , як здається?  Чому ми боїмося залишитися наодинці? Німецький філософ Артур Шопенгауер писав : "Кожна людина може бути сама собою тільки доки вона самотня."  Дійсно, так воно і є.  І чи є  поганим  те , що ніхто не впливає на формування нашої  точки зору, і ми сам аналізуємо і вирішуємо проблеми? Звичайно, спілкування є надзвичайно важливим,  життя без друзів може бути складнішим і нецікавим. Та  все ж тут вже все залежить від характеру  людини. Можливо комусь комфортніше бути наодинці з самим собою. Тим більше,  вплив  оточуючих може бути як позитивним, так і негативним. Крім того, чи можна самостійність вважати наслідком самотності?... Я думаю , що так. ( Це випливає з вище написаного.) 

     Чи  я самотня? Не знаю, можливо. Та я не вважаю, що це якась патологія. Але захоплюватися , мабуть, не варто. Адже  самотність може  призвести  до відлюдькуватості   і замкнутості.  Тож інколи виходити на люди все ж варто.

    І наостанок ще одна цитата  Шопенгауера : "Самотність -доля усіх видатних умів." (Щось в цьому є, чи не так?)

Про життя і потяги ...

    Їхала додому  денним поїздом, вперше за весь час.  Було трошки нудно,  мабуть, краще все ж заснути і прокинутися в потрібному місті.  Але  протягом 8 годин в мене було достатньо часу, щоб подумати про життя.

    Так от,  життя чимось схоже на поїзд, який їде по рейсах. При чому потяг , напевне , швидкісний. Ми мчимо, і часто не помічаємо всього навкруги. Пейзажі, будинки, люди... Все втікає від нас. Кінцева зупинка також колись буде. Тільки де і коли ? Це вже залежить від нас. Від того куди ми скеруємо свій потяг. Хоча , здається , що наш шлях повністю визначений, адже колія визначає  траєкторію поїзда. Так і , як писав Шевченко, "У всякого своя доля і свій шлях широкий...". 

   Одні люди заходять у вагони, інші виходять. Протягом свого першого року навчання в столиці, я приблизно 165 годин провела в дорозі. І скільки різних людей я зустріла! І в кожного своя історія.) В кожного своє життя. І , мабуть, наші шляхи вже ніколи не перетнуться. Ну хіба що знову у такому знайомому нам поїзді   Київ- Івано-Франківськ... 

   І якою б втомлючою інколи не була дорога, їздити у потягах буває так весело!

Просто роздуми...

     Сьогодні написали третій екзамен. Залишилося ще два. Ще один ривочок, і я поїду додому. Навіть не віриться : перший рік мого студентського життя вже позаду. Мабуть, не варто називати його найкрутішим. Все таки , ще багато цікавого чекає нас в майбутньому. Але  цей рік став переломним у моєму житті.  Мені здається, що за весь час мого навчання в школі, "уроків життя" було менше. Я пам'ятаю свій перший місяць тут. Я мало не стіни не лізла від якось жахливого відчуття всередині. Відчуття самотності, відкинутості. Тоді не пройшло й трьох тижнів після смерті близької людини . Для мене це була велика втрата. І мені й досі  дуже важко змиритися. А найгірше, що мене не покидало відчуття того, що я не встигла попрощатися, що я щось сказала  неправильно . Все це просто роз'їдало мене зсередини. Тоді я і зрозуміла що всі мої трагедії до того були просто  сміхотворними.

      Я не плакала. Ні тоді, коли їхала з дому, ні в Києві. Тепер думаю, що варто було. Можливо дійсно стало б легше. А після того, коли я перший раз поїхала додому, я готова була все кинути, лише б не повертатися назад.  Тоді мені здавалося, що в мене тут ніколи не буде друзів, і я ніколи не зможу зрозуміти того, що нам розказують  на лекціях . Але з часом все ставало простішим. Якось пережила...  Рани загоїлися. Проте слід залишився. Та все ж ,я впевнена в тому, що всі ті події загартували мене, і мені хочеться вірити, що в майбутньому мені буде легше.

     Дуже хотілося залишитися такою, якою я є . Щоб в мене  не змінилися погляди, уподобання, характер. Я знаю, що тут багато людей, від яких мені можна було б чогось навчитись. Фактично, була можливість почати все спочатку. Ну, прийти і показати себе такою, якою хочеться бути. Влитися в якусь  компанію. Тільки чи варто? Я думаю, що мені так би було не комфортно. Я можу не  робити, те що мені  не хочеться, і не задумуватися, що про мене подумають інші.  І сподіваюся, що мені вдалося зберегти своє "Я", нехай все ж  трошки відкориговане столицею. 

     Проте є те, чому мені дійсно хотілося б навчитися, та не вдалося. Вмінню спілкуватися. Мені дуже важко знайомитися з новими людьми, а ще важче починати дружити з кимось. Просто вдома найкращим другом для мене була сестра, і я повністю могла їй довіряти. А тут треба якось відкритися тому, хто може посміятися з тебе. І це реально страшно. Мені страшно, що хтось полізе мені в душу, буде знати трошки більше про мене, а потім - ніж в спину. Ні, до такого я не готова. Тому і вдягнула на себе таку коробочку. Зробила я це досить давно, а як зняти не знаю. І, мабуть , коли зніму, то легше буде мене вразити? Нічого, я думаю, що колись буде такий час і така людина , коли я зможу нарешті  відкинути цю коробку. А поки що, хай буде як є.

     Так от, протягом цього року, я дуже багато зрозуміла, загартувалася, зустрілася з дорослим життям. І аж ніяк про це не шкодую. Як добре, що я пішла тоді на такий ризик, а то б сиділа зараз вдома, і боялася на світ вийти. А так, прийду додому вже смілива, сильна, і не буду боятися,що хтось мене образить. Для мене це вже не буде трагедією...

 Щось таке вийшло, навіть не знаю як назвати, не то підсумок, не то крик душі якийсь. Вже самі судіть. Мені просто   було необхідно якось вилити все , нехай у такій от формі. 
Дякую. 

"Нотатка про лінь")))

Привіт. Давненько я нічого не писала. Не знаю чому. Не те, щоб не було часу. Просто не помічала нічого такого над чим можна було б пороздумувати. Ой, ні, були моменти. Проте, я ще не настільки смілива, щоб висловити свою думку з цього приводу. Так от,  що я робила весь цей час ? Подивилася кілька прикольних фільмів, кліпів, послухала музичні новинки, і навіть почитала книжку, з'їздила додому і здала перший екзамен. А ще я встигла багацько годин займатися нічим. От навіть сьогодні... Стільки можна було зробити. А я чогось бродила як гнила капуста... Лінь. Прокидаєшся зранку, обдумуєш свої грандіозні плани, та варто лишень піднятися з ліжка, відразу ентузіазм кудись випаровується.(Це я про себе.) Ще як на пари ходили, то мусила якось заставляти себе вчитися . А тепер треба  якось вже саменькій   правильно організувати свій час і спрямувати всі сили  на навчання, адже сесія все ж таки.

Що таке лінь? Пам'ятаю одну цитату, яку наш класний керівник завжди повторювала: "Лінощі - це дурість тіла, а дурість - це лінощі розуму." Цікаво, чи не так?  Є над чим пороздумувати.

Вікіпедія  про лінь так пише: "Лінь, лінивство (також лінивість) - це відсутність мотивацій для вчинків, активної поведінки. Відсутність чи нестача працелюбства, віддавання переваги необтяжливому дозвіллю над трудовою діяльністю."

"...відсутність мотивацій..." Дійсно, важко робити щось, толком не знаючи для чого.  Не маючи при цьому високої мети, яку б дійсно хотілося досягнути. Потрібен правильний заряд. І сила волі... Просто величезна сила волі для того, щоб відірватися від ноутбука , взятися за розум і зробити багато всього корисного.)

Тільки от, планувати набагато легше, аніж ці плани втілювати в життя.  Ну що ж, подивимося, що з того вийде завтра. Нехай настане чудовий ранок, і всім захочеться зробити щось грандіозне. І мені також. Удачі.

От така нотатка вийшла. Нагадування про те, що лінуватись ніколи.

Дякую) 

"Наше життя - театр. А люди в ньому - актори".

( В. Шекспір)

   Інколи дійсно складається враження, що все наше життя- всього лише вистава. Така собі імпровізація.  В кожного - своя роль. Цікаво тільки , як же ці ролі розприділялися? Чому одні актори  грають головних персонажів, а інші - другорядних?  Хто режисер всього дійства?  І чи можна вибрати собі роль?
   Коли я була маленька, завжди ставила собі питання : " Чому Я - це Я? Чому Я - це не сусід, не  подружка, не сестра , не мама...?"  Дійсно, чому моя роль у цій виставі саме така? Мабуть на це питання відповідь не так легко знайти. Якщо згадати, що я - християнка, то тоді все має бути зрозуміло. Але... 
   Мені , власне кажучи, зовсім не про сенс буття хотілось написати. А  про самих акторів. Про те, що інколи ми починаємо грати не свого персонажа. Ми змінюємо його. Правильно, самовдосконалення - це дуже добре. Потрібно працювати над собою. Намагатися  досягнути якоїсь мети, і все таке.  Тільки, як на мене, тут має бути наша ініціатива. МИ дійсно повинні  хотіти  цих змін.  Згодна, треба прислуховуватися до порад наших ближніх. Але чи потрібно намагатися комусь сподобатися, наслідувати когось більш успішного і популярного?
   Кожна людина - унікум. Всі ми зі своїм характером, і зі своїми "мухами". Інколи, люди настільки різні,  що їм небезпечно спілкуватися між собою.( Знаю з власного досвіду). Тому, зрозуміло, що не можна сподобатися одразу всім. Хоча ні,  можна бути лицеміром. Ну таким: "і вашим, і нашим". Але,  як на мене , це не вихід.  Можна, звичайно, грати окремого  персонажа для одних, який відповідатиме їх вимогам, і окремого для інших . Але кого грати у виставі для тих і других?..
   Чи  не простіше бути собою? Тим, ким ти є насправді, нехай не ідеальним, нехай з мінусами, без гриму і без прикрас. Я не думаю, що тоді всі тебе любитимуть.  І нехай. Але   принаймні не потрібно буде щоразу задумуватися над текстом, який говориш, і  постійно спостерігати за реакцією ближніх. Щоб часом ніхто про тебе нічого поганого не подумав. Мені здається, що цілком нормально, що комусь ти будеш не подобатися. І нічого катастрофічного в цьому немає. Я ставлюся до цього трошки по-філософськи. Ні , мені не начхати на те що думають про мене оточуючі, але, чесно кажучи,  не дуже й то я  вже цим переймаюся.=)
"От такі то пироги... "

Село - не люди.

 

                                                                               Село - не люди. Розглядати село як скупчення                                                                                      людей- величезна помилка. Село - це традиції,                                                                                     це  скарбниця нації, це продовження природного                                                                                способу життя на противагу звихнутій урбанізації.                                                                                (із книги "Село - не люди", автор: Люко Дашвар)

 Які асоціації виникають у вас коли десь лунає слово "село" ? Бабуся у хустині, лан пшениці, стадо корів, старі глиняні хатки? А чи  може, коли дізнаєтесь  про те, що ваш співрозмовник - сільський житель,  на обличчі появляється  саркастична усмішка? Адже бути селянином -  не модно. Українські села вимирають одне за одним. Молодь масово виїжджає в міста, де їх чекають більші перспективи. А у селах залишаються старенькі люди. Як на мене, звучить сумно.
   Я виросла в невеличкому селі Острів, що поблизу Тернополя. І я зовсім цього не соромлюся. Це так круто, жити у гармонії з природою. Прокидатися, і бачити схід сонця, а не бетонні стіни. Дихати на повні груди чистим  повітрям. Коли вночі чуєш  цвірінькання коників-стрибунців, а не  шум автомобілів. Коли "хрущі над вишнями гудуть" весною...  Все як у повістях українських письменників. Мені дуже цього не вистачає тут,  в Києві. Тут навіть не помічаєш ,як змінюються пори року.  Мені подобається працювати у полі. Не уявляю свого літа без сапання,  збирання сіна... А яка романтика - пасти корови!!! Словом цього не описати.  У  кожному селі - свої традиції. Та навіть мова - своя. Я знаю, що говорю далеко не літературною українською мовою, в нас є свій діалект. Але ж хіба це погано?
   Тут питання виникає, чого я тоді поїхала з домівки рідної ? Чого не залишилася "коровам хвости крутити"? ( чула неодноразово такий вислів від знайомих   "з міста") Мені чомусь нагадує сюжет з російської комедії  "Доярка з Хацапетівки" .  Ну точно не того, щоб втекти від корів і "підкорити столицю"! Просто хочу вчитися. Але мені зовсім не бажається  стати  "міською баришнею". Навіщо намагатися стати тим, ким ти не є? Я з села. І як на мене, це не звучить принизливо.   І мені хочеться  жити  там , де я виросла, мати власне господарство і шматок землі.
   Можливо, це я зараз так думаю , підросту, і все.... романтику вітром здує. Буду думати про самореалізацію,  матеріальне становище. Ну і нехай... Поживемо - побачимо. А зараз я хочу додому, в своє рідне село Острів!

Однокласники.

Минулого року я закінчила школу. Досі , як подумаю, зразу таке якесь відчуття.... Інколи дивлюсь чергову американську мелодраму з  хеппі-ендом під час випускного вечора,  і задумуюсь, що в мене такого вже не буде. Все так швидко пройшло, що  я навіть і не встигла  толком зрозуміти, що й до чого.

    Зі школою в мене  пов'язано багато  чудових спогадів. В нас був сильний і дружний клас.  А скільки  розмов було про те, як ми будемо скучати один за одним.Випускний і сльози. Потім всі  поступали. І поступили. Нові стіни,  нові люди... Багато всього  навалилося на наші голови.  Розділ нашого життя із заголовком "Школа" закінчився. 

    Я хотіла поступати в педагогічний університет у Тернополі, де зараз навчаються багато моїх однокласників. А потім, коли вже пройшла у КНУ, мені важко було відмовитися від такої можливості. Мучило питання :"Як же я сама буду у столиці?" Мені не хотілося переставати спілкуватися зі своїми друзями.  В таких ситуаціях зазвичай кажуть:" А як же телефони, Інтернет? Все ж таки 21 століття надворі." Ну так , звичайно,  не на безлюдний острів мене відправляють...

    Пройшло 8 місяців. Чесно кажучи, я майже ні з ким не спілкуюся. Не тому, що я не хочу. Просто мені здається, що писати повідомлення  Вконтакті - це тупо. Хочеться нормального живого спілкування. Я знаю , що в кожного з них нові друзі.  Але  я дуже скучаю... За всіма. Навіть за тими, з ким в мене можливо були не найкращі відносини. Стільки хочеться  розказати. Я знаю, що всі, хто залишився вдома, безперечно продовжують спілкуватися між собою. Все таки живуть в одному селі. А коли я  приїжджаю додому, то зразу стільки всього навалюється, що я фізично не встигаю зробити все.

    Тільки зараз я розумію, чому кажуть, що школа  і однокласники ніколи не забуваються. Ми  виросли разом. Кожен з нас був зі своїми "тарганами". Але ці "таргани" настільки мирно співіснували!!! І хоча інколи ми і сперечалися, як тільки я починаю говорити чи думати   про школу, згадується лише хороше. 

    Коли в університеті я почала знайомитися з  новими людьми, то одні з них симпатизували мені, а інші відштовхували від  себе. Кожен - окрема особистість, з плюсами і мінусами. І кожен сам за себе. Звичайно, в кого  трішки співпадали інтереси організовувалися в такі собі компанії  друзів.Тоді я і зрозуміла, що так як в школі вже не буде. 

    Я знаю, що де б ми не були, і скільки б років не бачили один одного, про школу будемо згадувати з усмішкою на обличчі, як банально це б не звучало. В кожного будуть найкращі друзі, свої сім'ї. А нових  однокласників  вже не буде.  Цілком можливо, що такі роздуми виникають тільки в мене, адже я порвала всі нитки, які хоч якось зв'язували мене зі школою. Тим не менше, я вирішила написати про це тут.)

"a piece of advice"...

Цього тижня я стикнулася з однією проблемою: наскільки важко давати поради. Особливо близьким людям. Вони, зазвичай, шукають підтримки, приймаючи  важливі рішення. І хочуть знати твою думку... і не тільки твою. Здається, ну що тут такого... Скажи що думаєш і все...no problems. Мабуть, це правильно. Але раптом ти скажеш не те, що вони хотіли почути, і  зробиш  проблему більшою...  І таке буває. Ну "дякую", я думаю, навряд чи хтось скаже. Але це ще півбіди. А раптом твоя порада виявиться, м'яко кажучи, "некорисною" і лише ускладнить ситуацію??? А може взагалі не давати порад, не перейматися чужими проблемами, і підтримувати позицію " моя хата скраю, я нічого не знаю..." Ну самі кашу заварили, нащо ж я втручатися буду, потім ще й може зроблять мене винною і буду ворогом народу... 

Чесно кажучи, я сама не знаю.... Не можна ж  бути егоїстом і думати лише про власну шкуру. Мабуть, варто добре все обдумати, не просто зразу ляпнути, що там  перше в голову прийшло. Уявити себе в подібній ситуації, і...А далі не знаю що писати. Ми ж будемо відчувати певну відповідальність ( за долю мабуть занадто голосно звучить) за майбутні дії особи, для якої ми стали радником. А відповідальність завжди лякає... 

Я то відразу почала досить таки емоційно відстоювати свою позицію,  вважаючи що вона варта уваги,і цілком можливо, що й правильна. Але треба розглядати дві сторони медалі. З одного боку, може й так дійсно могло бути краще, а з іншого - не така вже й супер була моя "порада". Отож, добре подумавши, я сховалася у кущики, промовляючи при цьому " робіть так як ви вважаєте за потрібне". Адже,все ж у мене замало життєвого досвіду, щоб бути настільки  впевненою у своїй правоті. І юнацький максималізм  присутній у всій красі.  Так,молодець я, взяла і  виправдала себе...  

Мабуть варто  вчитися якось вирішувати проблеми, нехай не зовсім свої, а не забувати про них, чи ховатися,а потім сидіти і шукати собі виправдання. 

Start

Привіт). Вирішила створити блог.... Чому? Сама  не знаю.(А може просто не хочу сама визнати того , що прекрасно розумію для чого це все).  Чесно кажучи бажання щось писати в мене виникло досить давно. Поезія давалась мені не легко, хоча деякі проблиски світла все ж були. Романи писати я також не зумію ( терпіння не хватить). Тому я вирішила, що оптимальним варіантом буде вести  щось на кшталт особистого  щоденника. Яка мета? Просто поділитися
тим , що я відчуваю, думаю, і бачу. І сподіваюся що можливо комусь це стане цікаво.....,а можливо і не стане.