19 весна

   Привіт. Давно вже не публікувала нічого. Якщо писатиму про те , що за цей ,все таки довгий ,період часу в моєму житті нічого такого не трапилося, то буду обманювати. Трапилося, і не мало. Проте , кому все це потрібно. Мабуть я все ж не готова бути настільки чесною та щирою, викладаючи свої думки у цьому електронному щоденнику. Ніде я не можу бути собою на всі сто. Тільки вдома. Ніхто не знатиме про мене більше, аніж я захочу. Тільки рідні: батьки, сестри. А решту інколи бачать перед собою зовсім не ту людину, якою я є насправді.От поділитися би з кимось іншим  всіма своїми думками... Сміливості не вистачить. Деколи язик так і чешеться , щоб вилити  на когось   історії про себе, про сім'ю,  про минуле, про мрії, про все і про всіх. Але здебільшого слухаю себе сама.  Та й може так краще. 

  Ця весна була  наповнена як приємними моментами, так і не дуже. Нові книги, нова музика, нові фільми. Я ніби так і відчуваю, що стала розуміти трішки більше. Навчання, яке, як я тепер бачу, дає мені можливість забути про те, що інколи гризе мене зсередини. Суперечки, котрі змушували наговорити зопалу багато чого зайвого, і в той же час допомагали ще раз утвердити цінності та принципи. Канікули вдома. Вперше за весь рік я відчула,як мені його не вистачає. Не вистачає волі, свіжого повітря. Деколи хотілось зробити собі будинок з крісел, покривал і парасольок, щоб сховатися від усіх і від усього, як колись. Але які там будиночки, 19-ий рік вже як не як. 

  Деколи думаю, от якби хтось міг знати все про що я думаю, не вважав би мене трохи дивною? Але то таке...

  Останнім часом слухаю Республіку Поліну. До цього часу ніколи не цікавилась білоруською музикою і мовою, але мені сподобалось. 

"Гордость и предубеждение"

    Перше враження про людину здебільшого є помилковим. Адже ми бачимо перед собою якусь соту частину інформації про свого співрозмовника, а вже решту допридумуємо. Часом буває так, що, здається, неприпустима поведінка може бути виправдана обставинами, які безпосередньо повпливали на людину. Але ми, не знаючи таких подробиць, відразу ж ставимо тавро пихатості чи надмірної скромності , непривітності чи лестивості, замкнутості чи язикатості.... 

    Подивилась недавно фільм "Гордость и предубеждение" по роману відомої британської письменниці Джейн Остін. Цей твір з полички дамських любовних романів. І , мабуть ,я все ж подорослішала, тому що мене реально зачепило. Востаннє таке було після перегляду  "Хронік Нарнії" . Тоді я довго роздумувала про своє дитинство. Про те , що я більше не можу вірити , що   у десь там у шафі за одягом є чарівні ворота до чарівної країни. Про те, що чудеса  вже не здаються можливими, і я все більше вірю тому, що підтверджено науковими фактами. Але зараз суть не в тому.

   Як на мене, фільм вартий уваги. Акторська гра заслуговує високої оцінки. Так само як і музична  його частина. Схоже,  що екранізація  роману  2005 року  Джо Райта є одною з кращих в моєму списку. Головна героїня Елізабет , зустрівши на балу заможного містера Дарсі, незважаючи на  шляхетний вигляд, прийняла його за самовпевненого та зарозумілого молодика. Та і сам Дарсі  знехтував їх знайомством , вважаючи , що дівчина не варта його уваги. Та дізнаючись більше один про одного, вони закохались до нестями. Такі різні за характером і  походженням. Кохання Елізабет росло поступово, черпаючи сили з шляхетних вчинків Дарсі. 

 І їх справжнє щире почуття  засліпило  своїм світлом гордість , гонор і пихатість. 

    От так от. Інколи перше враження виявляється помилковим і робити поспішні висновки не варто . А ще хотілося б вірити, що все ж заради почуттів можна переступити через свою гордість.  

"Bідважна" (2012)

Ніколи тут я не писала своїх відгуків щодо фільмів, книг та музики.  От зараз спробую. 

    Вчора вирішили подивитися  мультфільм. Мабуть ,  тому хто  слідкує за кіноновинками зовсім не важко догадатися який. Не знаю як хто, але я чекала на цей мультик. Творіння Діснея та Pixar, які мені доводилося дивитися, не розчаровували. І мультфільм   " Відважна" не став винятком.
     Історія про рудоволосу принцесу Меріду, яка відмінно стріляє з лука і не має притаманних дівчатам її статусу чудових манер. Христина після перегляду мультика поставила йому оцінку "так собі" , оскільки у ньому було мало романтики.  Так, кохання всього життя Меріда не знайшла,  і їй самій прийшлося  боротися за свою руку, щоб мати свободу.  Але мене  відсутність прекрасного принца  не засмутила. А, до речі, принців там було три, щоправда не зовсім прекрасних. Основна ідея цього фільму полягає у тому, що нашу долю можна  змінити не лише звернувшись  до чаклунки, як це зробила Меріда. Просто треба вміти слухати  і чути один одного . Та все стається на краще. І щасливим кінцем стало те , що весілля не буде. 

    Як на мене , цей мультфільм цікаво дивитися як дітям,  так і дорослим. Багато моментів, які змусили  щиро сміятися. Та й український дубляж хороший. Мене порвало, коли один з героїв заговорив лемківським діалектом. Мультик - класний. Думаю,  варто подивитися.

«Одиноко одинокий одиночка» ("Льодовиковий період -3")

     Мабуть,  бути самотнім в якійсь мірі боїться кожен. Та чи  все так погано , як здається?  Чому ми боїмося залишитися наодинці? Німецький філософ Артур Шопенгауер писав : "Кожна людина може бути сама собою тільки доки вона самотня."  Дійсно, так воно і є.  І чи є  поганим  те , що ніхто не впливає на формування нашої  точки зору, і ми сам аналізуємо і вирішуємо проблеми? Звичайно, спілкування є надзвичайно важливим,  життя без друзів може бути складнішим і нецікавим. Та  все ж тут вже все залежить від характеру  людини. Можливо комусь комфортніше бути наодинці з самим собою. Тим більше,  вплив  оточуючих може бути як позитивним, так і негативним. Крім того, чи можна самостійність вважати наслідком самотності?... Я думаю , що так. ( Це випливає з вище написаного.) 

     Чи  я самотня? Не знаю, можливо. Та я не вважаю, що це якась патологія. Але захоплюватися , мабуть, не варто. Адже  самотність може  призвести  до відлюдькуватості   і замкнутості.  Тож інколи виходити на люди все ж варто.

    І наостанок ще одна цитата  Шопенгауера : "Самотність -доля усіх видатних умів." (Щось в цьому є, чи не так?)

Про життя і потяги ...

    Їхала додому  денним поїздом, вперше за весь час.  Було трошки нудно,  мабуть, краще все ж заснути і прокинутися в потрібному місті.  Але  протягом 8 годин в мене було достатньо часу, щоб подумати про життя.

    Так от,  життя чимось схоже на поїзд, який їде по рейсах. При чому потяг , напевне , швидкісний. Ми мчимо, і часто не помічаємо всього навкруги. Пейзажі, будинки, люди... Все втікає від нас. Кінцева зупинка також колись буде. Тільки де і коли ? Це вже залежить від нас. Від того куди ми скеруємо свій потяг. Хоча , здається , що наш шлях повністю визначений, адже колія визначає  траєкторію поїзда. Так і , як писав Шевченко, "У всякого своя доля і свій шлях широкий...". 

   Одні люди заходять у вагони, інші виходять. Протягом свого першого року навчання в столиці, я приблизно 165 годин провела в дорозі. І скільки різних людей я зустріла! І в кожного своя історія.) В кожного своє життя. І , мабуть, наші шляхи вже ніколи не перетнуться. Ну хіба що знову у такому знайомому нам поїзді   Київ- Івано-Франківськ... 

   І якою б втомлючою інколи не була дорога, їздити у потягах буває так весело!

Просто роздуми...

     Сьогодні написали третій екзамен. Залишилося ще два. Ще один ривочок, і я поїду додому. Навіть не віриться : перший рік мого студентського життя вже позаду. Мабуть, не варто називати його найкрутішим. Все таки , ще багато цікавого чекає нас в майбутньому. Але  цей рік став переломним у моєму житті.  Мені здається, що за весь час мого навчання в школі, "уроків життя" було менше. Я пам'ятаю свій перший місяць тут. Я мало не стіни не лізла від якось жахливого відчуття всередині. Відчуття самотності, відкинутості. Тоді не пройшло й трьох тижнів після смерті близької людини . Для мене це була велика втрата. І мені й досі  дуже важко змиритися. А найгірше, що мене не покидало відчуття того, що я не встигла попрощатися, що я щось сказала  неправильно . Все це просто роз'їдало мене зсередини. Тоді я і зрозуміла що всі мої трагедії до того були просто  сміхотворними.

      Я не плакала. Ні тоді, коли їхала з дому, ні в Києві. Тепер думаю, що варто було. Можливо дійсно стало б легше. А після того, коли я перший раз поїхала додому, я готова була все кинути, лише б не повертатися назад.  Тоді мені здавалося, що в мене тут ніколи не буде друзів, і я ніколи не зможу зрозуміти того, що нам розказують  на лекціях . Але з часом все ставало простішим. Якось пережила...  Рани загоїлися. Проте слід залишився. Та все ж ,я впевнена в тому, що всі ті події загартували мене, і мені хочеться вірити, що в майбутньому мені буде легше.

     Дуже хотілося залишитися такою, якою я є . Щоб в мене  не змінилися погляди, уподобання, характер. Я знаю, що тут багато людей, від яких мені можна було б чогось навчитись. Фактично, була можливість почати все спочатку. Ну, прийти і показати себе такою, якою хочеться бути. Влитися в якусь  компанію. Тільки чи варто? Я думаю, що мені так би було не комфортно. Я можу не  робити, те що мені  не хочеться, і не задумуватися, що про мене подумають інші.  І сподіваюся, що мені вдалося зберегти своє "Я", нехай все ж  трошки відкориговане столицею. 

     Проте є те, чому мені дійсно хотілося б навчитися, та не вдалося. Вмінню спілкуватися. Мені дуже важко знайомитися з новими людьми, а ще важче починати дружити з кимось. Просто вдома найкращим другом для мене була сестра, і я повністю могла їй довіряти. А тут треба якось відкритися тому, хто може посміятися з тебе. І це реально страшно. Мені страшно, що хтось полізе мені в душу, буде знати трошки більше про мене, а потім - ніж в спину. Ні, до такого я не готова. Тому і вдягнула на себе таку коробочку. Зробила я це досить давно, а як зняти не знаю. І, мабуть , коли зніму, то легше буде мене вразити? Нічого, я думаю, що колись буде такий час і така людина , коли я зможу нарешті  відкинути цю коробку. А поки що, хай буде як є.

     Так от, протягом цього року, я дуже багато зрозуміла, загартувалася, зустрілася з дорослим життям. І аж ніяк про це не шкодую. Як добре, що я пішла тоді на такий ризик, а то б сиділа зараз вдома, і боялася на світ вийти. А так, прийду додому вже смілива, сильна, і не буду боятися,що хтось мене образить. Для мене це вже не буде трагедією...

 Щось таке вийшло, навіть не знаю як назвати, не то підсумок, не то крик душі якийсь. Вже самі судіть. Мені просто   було необхідно якось вилити все , нехай у такій от формі. 
Дякую. 

"Нотатка про лінь")))

Привіт. Давненько я нічого не писала. Не знаю чому. Не те, щоб не було часу. Просто не помічала нічого такого над чим можна було б пороздумувати. Ой, ні, були моменти. Проте, я ще не настільки смілива, щоб висловити свою думку з цього приводу. Так от,  що я робила весь цей час ? Подивилася кілька прикольних фільмів, кліпів, послухала музичні новинки, і навіть почитала книжку, з'їздила додому і здала перший екзамен. А ще я встигла багацько годин займатися нічим. От навіть сьогодні... Стільки можна було зробити. А я чогось бродила як гнила капуста... Лінь. Прокидаєшся зранку, обдумуєш свої грандіозні плани, та варто лишень піднятися з ліжка, відразу ентузіазм кудись випаровується.(Це я про себе.) Ще як на пари ходили, то мусила якось заставляти себе вчитися . А тепер треба  якось вже саменькій   правильно організувати свій час і спрямувати всі сили  на навчання, адже сесія все ж таки.

Що таке лінь? Пам'ятаю одну цитату, яку наш класний керівник завжди повторювала: "Лінощі - це дурість тіла, а дурість - це лінощі розуму." Цікаво, чи не так?  Є над чим пороздумувати.

Вікіпедія  про лінь так пише: "Лінь, лінивство (також лінивість) - це відсутність мотивацій для вчинків, активної поведінки. Відсутність чи нестача працелюбства, віддавання переваги необтяжливому дозвіллю над трудовою діяльністю."

"...відсутність мотивацій..." Дійсно, важко робити щось, толком не знаючи для чого.  Не маючи при цьому високої мети, яку б дійсно хотілося досягнути. Потрібен правильний заряд. І сила волі... Просто величезна сила волі для того, щоб відірватися від ноутбука , взятися за розум і зробити багато всього корисного.)

Тільки от, планувати набагато легше, аніж ці плани втілювати в життя.  Ну що ж, подивимося, що з того вийде завтра. Нехай настане чудовий ранок, і всім захочеться зробити щось грандіозне. І мені також. Удачі.

От така нотатка вийшла. Нагадування про те, що лінуватись ніколи.

Дякую)