Сьогодні написали третій екзамен. Залишилося ще два. Ще один ривочок, і я поїду додому. Навіть не віриться : перший рік мого студентського життя вже позаду. Мабуть, не варто називати його найкрутішим. Все таки , ще багато цікавого чекає нас в майбутньому. Але цей рік став переломним у моєму житті. Мені здається, що за весь час мого навчання в школі, "уроків життя" було менше. Я пам'ятаю свій перший місяць тут. Я мало не стіни не лізла від якось жахливого відчуття всередині. Відчуття самотності, відкинутості. Тоді не пройшло й трьох тижнів після смерті близької людини . Для мене це була велика втрата. І мені й досі дуже важко змиритися. А найгірше, що мене не покидало відчуття того, що я не встигла попрощатися, що я щось сказала неправильно . Все це просто роз'їдало мене зсередини. Тоді я і зрозуміла що всі мої трагедії до того були просто сміхотворними.
Я не плакала. Ні тоді, коли їхала з дому, ні в Києві. Тепер думаю, що варто було. Можливо дійсно стало б легше. А після того, коли я перший раз поїхала додому, я готова була все кинути, лише б не повертатися назад. Тоді мені здавалося, що в мене тут ніколи не буде друзів, і я ніколи не зможу зрозуміти того, що нам розказують на лекціях . Але з часом все ставало простішим. Якось пережила... Рани загоїлися. Проте слід залишився. Та все ж ,я впевнена в тому, що всі ті події загартували мене, і мені хочеться вірити, що в майбутньому мені буде легше.
Дуже хотілося залишитися такою, якою я є . Щоб в мене не змінилися погляди, уподобання, характер. Я знаю, що тут багато людей, від яких мені можна було б чогось навчитись. Фактично, була можливість почати все спочатку. Ну, прийти і показати себе такою, якою хочеться бути. Влитися в якусь компанію. Тільки чи варто? Я думаю, що мені так би було не комфортно. Я можу не робити, те що мені не хочеться, і не задумуватися, що про мене подумають інші. І сподіваюся, що мені вдалося зберегти своє "Я", нехай все ж трошки відкориговане столицею.
Проте є те, чому мені дійсно хотілося б навчитися, та не вдалося. Вмінню спілкуватися. Мені дуже важко знайомитися з новими людьми, а ще важче починати дружити з кимось. Просто вдома найкращим другом для мене була сестра, і я повністю могла їй довіряти. А тут треба якось відкритися тому, хто може посміятися з тебе. І це реально страшно. Мені страшно, що хтось полізе мені в душу, буде знати трошки більше про мене, а потім - ніж в спину. Ні, до такого я не готова. Тому і вдягнула на себе таку коробочку. Зробила я це досить давно, а як зняти не знаю. І, мабуть , коли зніму, то легше буде мене вразити? Нічого, я думаю, що колись буде такий час і така людина , коли я зможу нарешті відкинути цю коробку. А поки що, хай буде як є.
Так от, протягом цього року, я дуже багато зрозуміла, загартувалася, зустрілася з дорослим життям. І аж ніяк про це не шкодую. Як добре, що я пішла тоді на такий ризик, а то б сиділа зараз вдома, і боялася на світ вийти. А так, прийду додому вже смілива, сильна, і не буду боятися,що хтось мене образить. Для мене це вже не буде трагедією...
Щось таке вийшло, навіть не знаю як назвати, не то підсумок, не то крик душі якийсь. Вже самі судіть. Мені просто було необхідно якось вилити все , нехай у такій от формі.
Дякую.
