Село - не люди.

 

                                                                               Село - не люди. Розглядати село як скупчення                                                                                      людей- величезна помилка. Село - це традиції,                                                                                     це  скарбниця нації, це продовження природного                                                                                способу життя на противагу звихнутій урбанізації.                                                                                (із книги "Село - не люди", автор: Люко Дашвар)

 Які асоціації виникають у вас коли десь лунає слово "село" ? Бабуся у хустині, лан пшениці, стадо корів, старі глиняні хатки? А чи  може, коли дізнаєтесь  про те, що ваш співрозмовник - сільський житель,  на обличчі появляється  саркастична усмішка? Адже бути селянином -  не модно. Українські села вимирають одне за одним. Молодь масово виїжджає в міста, де їх чекають більші перспективи. А у селах залишаються старенькі люди. Як на мене, звучить сумно.
   Я виросла в невеличкому селі Острів, що поблизу Тернополя. І я зовсім цього не соромлюся. Це так круто, жити у гармонії з природою. Прокидатися, і бачити схід сонця, а не бетонні стіни. Дихати на повні груди чистим  повітрям. Коли вночі чуєш  цвірінькання коників-стрибунців, а не  шум автомобілів. Коли "хрущі над вишнями гудуть" весною...  Все як у повістях українських письменників. Мені дуже цього не вистачає тут,  в Києві. Тут навіть не помічаєш ,як змінюються пори року.  Мені подобається працювати у полі. Не уявляю свого літа без сапання,  збирання сіна... А яка романтика - пасти корови!!! Словом цього не описати.  У  кожному селі - свої традиції. Та навіть мова - своя. Я знаю, що говорю далеко не літературною українською мовою, в нас є свій діалект. Але ж хіба це погано?
   Тут питання виникає, чого я тоді поїхала з домівки рідної ? Чого не залишилася "коровам хвости крутити"? ( чула неодноразово такий вислів від знайомих   "з міста") Мені чомусь нагадує сюжет з російської комедії  "Доярка з Хацапетівки" .  Ну точно не того, щоб втекти від корів і "підкорити столицю"! Просто хочу вчитися. Але мені зовсім не бажається  стати  "міською баришнею". Навіщо намагатися стати тим, ким ти не є? Я з села. І як на мене, це не звучить принизливо.   І мені хочеться  жити  там , де я виросла, мати власне господарство і шматок землі.
   Можливо, це я зараз так думаю , підросту, і все.... романтику вітром здує. Буду думати про самореалізацію,  матеріальне становище. Ну і нехай... Поживемо - побачимо. А зараз я хочу додому, в своє рідне село Острів!